ЗЛИВА
Я
хотіла цієї зливи давно. Мені здається, я чекала її роками, як буває виглядають
когось із близьких, які помандрували в далекі краї. І коли вона сталася –
густа, прохолодна й невпинна – я спершу затрималась у натовпі під скляним
дашком виходу із метро. Звісно, це необачно бігти до зупинки асфальтованою
доріжкою, яка раптом обернулась у потік живої води. Час від часу спалахують
блискавиці. Від деяких небо тріскає, а потім гуде, як велетенський дзвін.
Звісно, це необачно, але… Я чекала цієї зливи надто довго, щоби тепер обережно
перечікувати її.
Вода була всюди. Скільки я бігла? Хвилину?
Дві? Відчинені двері маршрутки і кілька відчайдушних дівчат із вологим волоссям
і мокрим одягом, що прилипає до грудей і стегон. Декілька хвилин подорожі в
теплому авто. Вікна маршрутки золотисті, з руслами крапель. Стеля протікає в
кількох місцях і тонкі цівки води збігають на руки і плечі тим, хто волів би
вийти з усієї цієї пригоди сухеньким.
Я
думаю, в зливі є щось прадавнє. І є щось прадавнє в тому, аби не уникати її. Уявляю,
як невідомі жінки далеких епох танцюють, аби запросити до поселень поліття. А
тоді на обрії збираються повільні бузкові хмари і стається злива. Як диво і
містика. Як життя.
*
Тими
днями я багато міркувала про Лоуренса, нарешті перечитавши «Коханця леді
Чаттерлей» в перекладі Соломії Павличко. Років два тому починала кілька
розділів англійською. Пізніше переглядала фільм. Я знала, що книжку було спершу
заборонено в Англії як порнографічну, щось чула про те, що й українській
перекладачці велось не з медом. Цей роман обріс скандалами, ніби днище судна –
водоростями і поліпами. І це трохи відлякувало мене.
..Її
звали Фріда, здається. Одружену жінку, аристократку, в яку Девід Герберт
закохався і яка покинула заради нього чоловіка і дітей. Вони втекли з Англії
закордон, пішки перейшли Альпи, опинилися в сонячній Італії. Поки переходили
гори ночували просто неба і в покинутих хижах, любилися. Плодом цього досвіду
стала Лоуренсова поетична збірка «Look! We have come through!» –
мені важко дібрати добрий переклад, може, «Глянь!
Ми пройшли!». Мудра Вікіпедія пропонує варіант «Поглянь! Нам вдалося!». Один із віршів цієї збірки опубліковано в перекладі Олега Лишеги
«А ще вона мені сказала» («She said as well to me»).
Я колись писала, що Лишега – тужить за первозданністю. Лоуренс теж тужить за
первозданністю, Раєм, світом до гріхопадіння. Може, все не так – і вся ця туга
насправді лише моя. А може, ця туга – океан, на хвилях якої так чи так
гойдається життя кожного з нас.
Лоуренсові
ліричний герой і його кохана – це наче сучасні версії Адама і Єви, які прагнуть
повернути втрачений рай, невинну природність, а водночас не можуть не визнавати
– Природа не лише «добра». І коли «вона» говорить «йому» про красу його тіла,
«він» протестує – бо не хоче ставати її власністю, по перше, але й також тому,
що розуміє – це тіло, сповнене бажань і життя, містить у собі якусь небезпеку,
темну загадку пристрасті й смерті.
Звісно,
роман писано пізніше, утім поетична збірка і прозова історія таки пов’язані. Може,
це наївно так говорити про скандального «Коханця леді Чаттерлей», але я вважаю,
що це книжка про Рай. Рай – не як місце утіх, блаженства (хоча вони тут є теж),
але Рай, як, насамперед, можливість порозумітися, спілкуватися з іншим як із
«Ти», полюбити глибоко. Рай як місце, де є Адам і Єва, нерозділені багатством,
владою, приналежністю до класу чи касти. Рай не статичний, не подарований раз і
назавжди, Рай, до якого доводиться йти постійно, відкидаючи все фальшиве.
Важливо,
що шлюб Конні з Чаттерлеєм є власне «фальшю». Він несправжній, не-істинний за
своєю суттю. Тому цей роман не можу назвати романом про зраду (про зраду радше
міркую, читаючи «Анну Кареніну» чи «Пані Боварі»). Це пошук чогось живого,
теплого, простого – на противагу світу, що став кладовищем високих ідей та
пихатих фраз. Це палке, майже відчайдушне прагнення віднайти першооснову життя,
але не як кришталево-чисту ідею «Любові», що витає у прохолодному повітрі-ефірі,
а як любов, що виростає із землі, зігрітої сонцем. Ця любов бринить у кожному
свіжому пагоні трави і ніжиться на пелюстках весняних квітів. Ця любов – тремтливе
пташа, яке збентежена жінка тримає у долонях і плаче.
*
Серед
улюблених сцен книжки – злива. «Вона розчинила двері, подивилася на дощ,
рівний, важкий, мов залізна завіса, і відчула несподіване бажання вибігти під
нього, вискочити надвір». Констанс вибігає туди нагою і чоловік, який любить
її, слідує за нею. Уся їхня радість, свобода, утіха – це не реальність, це мрія про те, як могло би бути, якби Адам
і Єва були можливі «тут» – у світі
вихолощених понять. У світі, де слова «тіло», «тілесність», «любов», «любощі» –
утратили простоту святості.
Ця
мрія відверта і відкрита. В таку мрію можна по-фарисейськи тицьнути пальцем,
жбурляючи в неї замість каменів слова «похіть» і «плоть». На цій мрії можна
спекулювати, говорячи про необхідність сексуальної свободи й розкутості. І так,
і так – обман, нещирість. Найліпше – просто дозволити їй бути.
*
Дивно,
але того дня, коли ця злива нарешті прийшла, я відчувала себе майже мертвою.
Мене завжди втомлювали надто довгі зустрічі в замкненому просторі старих музеїв
і бібліотек. Особливо влітку, коли кожна хвилина проведена у приміщенні
здавалася злочином супроти природи. Виступи інтелектуалів були добротними і
ґрунтовними (тобто нестерпно довгими і нудними). Вони говорили і говорили,
загортаючи наші втомлені без руху тіла словами про поезію, любов. Ці слова нічого
не означали. Навіть нескоренна поезія втратила всі барви й аромати, стала сухою
дефініцією в літературознавчому довіднику.
Хотілося
заборонити мову взагалі. Хіба що сказати спершу кожному з них і самій собі – а
не сходити би нам усім…у гори? Так, так, саме у гори. Високі й не дуже. Там
можна довго-довго йти мовчки, заощаджуючи сили й повітря. Увечері розкласти
намети на березі ріки. Може, Латориці. Готувати чай із дикої м’яти.
Купатися голяка при повному місяці.
Смажити маршмеллоу при багатті. Збирати літні досвіди у гербарій (за Прохаськом).
Учитися бути спокійно, дзвінко і вільно.
Зрештою,
хоча б раз на рік зачинити двері кабінетів, музеїв, бібліотек, попрощавшись на
якийсь час із улюбленими кріслами і книжками.
Жовті сухі пелюстки висохлих троянд – ось чим стають аркуші найліпших книг
і нотаток, якщо довго не піднімати ролети й гардини в наших кімнатах, якщо не
відчинити одного дня двері навстіж і не вклонитись низенько: «Брате Вітре, розметай
ці папери. Хай буду вільна, як ти. Братику Вітре, брате».
*
Я
чекаю цією зливи завжди. І вона приходить. Іноді як власне злива, іноді як раптова усмішка у метро, як музика в улюбленому
старенькому телефоні, як розквітлі червоні ружі на Хрещатику, як пістрява
сукенка незнайомки, що майнула і зникла в сивому натовпі, як розмова з кимось,
кого ледве-ледве знаю, коли балачка триває довго, невимушено, а потім можна ще
цілу вічність згадувати її. Злива – це коли
життя торкається до нас, а ми до нього. Злива – це виходити з-під безпечних
дахів і дашків, аби бути тими, ким покликані – щасливими, дикими, радісними
людьми із міцними серцями і мовою, у якій всі слова такі трепетні й сильні,
ніби ми – Адам і Єва, котрі вимовляють їх уперше. «Любов», – каже Єва і в її великих
сизих очах тремтить відображення Бога і лагідного Адама.
Коментарі
Дописати коментар