ШЕРИТИ Було 8 березня 2018 року. Я поверталася додому після зустрічі з подругою та її чоловіком у кав’ярні неподалік від Контрактової. Обабіч дороги здіймалися високі брудні кучугури снігу, місто потопало в тумані, ліхтарі, вікна чужих квартир і фари автівок і вантажівок сяяли м’яко, загадково. Усе здавалося сном. Чоловіки купчились біля яток із крихкими тюльпанами і ніжною мімозою, яку я спершу через свої дитячі сільські враження замало не сплутала з пижмою. Жінки несли в руках пакунки з солодощами, кремами і парфумами. Я йшла тротуаром, навмисно пропустивши одинадцятий трамвай і 444 маршрутку, хай їдуть. Хай сьогодні їдуть без мене. Ні, мене не бентежило те, що я не маю при собі пакуночка із «Золотим ключиком» чи «Наполеоном», а ні, тим паче, відсутність у цих руках мімози чи інших квітів. Так мало бути. Мої руки мали бути порожніми, а отож – вільними. Мене бентежило інше – те, що я – баришня із філологічною освітою та захищеною дисертацією – досі не вміла говорити про