ЗЛИВА Я хотіла цієї зливи давно. Мені здається, я чекала її роками, як буває виглядають когось із близьких, які помандрували в далекі краї. І коли вона сталася – густа, прохолодна й невпинна – я спершу затрималась у натовпі під скляним дашком виходу із метро. Звісно, це необачно бігти до зупинки асфальтованою доріжкою, яка раптом обернулась у потік живої води. Час від часу спалахують блискавиці. Від деяких небо тріскає, а потім гуде, як велетенський дзвін. Звісно, це необачно, але… Я чекала цієї зливи надто довго, щоби тепер обережно перечікувати її. Вода була всюди. Скільки я бігла? Хвилину? Дві? Відчинені двері маршрутки і кілька відчайдушних дівчат із вологим волоссям і мокрим одягом, що прилипає до грудей і стегон. Декілька хвилин подорожі в теплому авто. Вікна маршрутки золотисті, з руслами крапель. Стеля протікає в кількох місцях і тонкі цівки води збігають на руки і плечі тим, хто волів би вийти з усієї цієї пригоди сухеньким. Я думаю, в зливі є щось прадавнє.