Лишега у Києві: можливість Іншого часу
Я заздрю Прохаськові. Здається, саме у нього була фраза про те, що не існує ніяких проблем із часом: часу є, скільки є, ніколи не замало, завжди вдосталь. Цієї весни мій час нагадує пісок, що сухо просипається між кволих пальців. Звісно ж, я знала колись інший час. Він був насінням, яке падало в землю біля моїх босих ніг і виростало лісом або садом. Я йшла поміж слив і яблунь, обривала плоди, бачила як жовкне й облітає листя, падає сніг, залягає глибока тиша – аж чути, як на іншому краю саду хтось вовтузиться біля кори молодої яблуні, залишаючи свіжі сліди на снігу. Заєць! А тоді знову весна. Я дивлюсь на бруньки і дивуюсь тому, як бентежно вони нагадують делікатні пипки. Так, я знала інший час. Такий час обступає мене кожного разу, мов ліс, мов тонкі прозорі стінки травневого дощу, коли пишу листи до Майстра або історію однієї жінки, яка живе у домі, переповненому рослинами, сама схожа на одну з чудернацьких рослин. Я знала такий час, коли розмовляла з Д. в літо