Лишега у Києві: можливість Іншого часу

Я заздрю Прохаськові. Здається, саме у нього була фраза про те, що не існує ніяких проблем із часом: часу є, скільки є, ніколи не замало, завжди вдосталь. Цієї весни мій час нагадує пісок, що сухо просипається між кволих пальців. Звісно ж, я знала колись інший час. Він був насінням, яке падало в землю біля моїх босих ніг і виростало лісом або садом.  Я йшла поміж слив і яблунь, обривала плоди, бачила як жовкне й облітає листя, падає сніг, залягає глибока тиша – аж чути, як на іншому краю саду хтось вовтузиться біля кори молодої яблуні, залишаючи свіжі сліди на снігу.  Заєць! А тоді знову весна. Я дивлюсь на бруньки і дивуюсь тому, як бентежно вони нагадують делікатні пипки.

 Так, я знала інший час. Такий час обступає мене кожного разу, мов ліс, мов тонкі прозорі стінки травневого дощу, коли пишу листи до Майстра або історію однієї жінки, яка живе у домі, переповненому рослинами, сама схожа на одну з чудернацьких рослин.

Я знала такий час, коли розмовляла з Д. в літо нашої спільної подорожі до Мукачева, коли ми йшли поряд міськими вуличками і періщила тепла липнева злива, вода стікала з наших дощовиків просто у кеди, що змокли як хлющ. Я пам’ятаю мокрі пасма його волосся, зволожіле обличчя і веселий погляд затятого мандрівника. Пригадую свій захват від історій Д. – розповідей про ночівлі на березі моря в Криму, про голубу воду, яка світиться ввечері від морських зірок, про Будапешт і водія-німця, який підібрав їх з А. десь уночі на кордоні.

Цей час зринав у наших нічних балачках з бабусею, коли ми лежали поряд на високому (до самих сволоків) ліжку й вона оповідала про покійного дідуся, про танці на лужку, про вифарбовану короловим домоткану спідницю, від якої в бабусі почервоніли ноги, така нестійка була та барва. Цей час трапляється і тепер, коли ми готуємо щось із мамою до великоднього столу, як рік тому, як два роки тому, як із часів дитинства. У цьому часі світліє повітря, коли ми з подругами здибаємося на каву, а кава триває не годину чи дві – вічність. Переходимо вічність разом. Опиняємось на її іншому березі. Сплачуємо рахунок. Виходимо в місто, надто особливі, щоб загубитись у натовпі.

* *

Час, коли немає часу. Ні на письмо, ні на розмови. Короткі повідомлення в мессенджері, яскраві вітальні листівки у вайбері та на фейсбуці, які майже нічого не промовляють. І десь поміж однією і другою роботою, утікаєш від себе, від усіх. Від Майдану Софіївською вулицею вгору, тоді праворуч у Михайлівський провулок. «Тут галерея Art14?», – запитуєш у молодика і двох дівчат, одна з яких тримає великий оберемок блідо-жовтих руж. Вони кивають і ти відчиняєш фарбовані неяскраві двері й опиняєшся в іншому просторі, іншому часі. Ідеш із тремкою надією, що цей коридор тебе виведе саме туди, де давно і найбільше хочеться бути. «Куди заведе вона, ця дорога?..»,  ці сходи – куди вони заведуть? Твої думки – вже кілька років тобі не належать – дослівно і ні – цитуєш Олега Лишегу. А хтось навіть не знає його імені. І ти мимоволі стаєш його представницею (ніколи не маючи певності до кінця – а він сам хотів би цього?), і на солідних наукових конференціях починаєш свої доповіді словами: «Олег Лишега – запам’ятайте це ім’я». Структура сухої доповіді розсипається і з-під уламків раціональних термінів виростає розлоге зелене дерево. Ти – доповідач – не маєш великої влади над ним, воно просто росте до склепіння аудиторії, вітер відчиняє вікно і прилітають пташки, дрібні мурашки бігають гладенькою корою, скапує на долівку солодкий сік, гудуть Антоничеві хрущі, пахне лісом після дощу, глицею, живицею, вогким листям і білими грибами. І ти, людина, знімаєш із себе корону Царя світу і з подивом зауважуєш, як раптово виросли ці мурашки, як побільшали тріщини на корі цього дерева, як переліт птаха з гілки на гілку здіймає цілу повітряну хвилю, яка збиває тебе з ніг – падаєш, губишся у траві, а трава пахне солодко, як смерть і ти сп’яніла від її духу, як і Лоуренс колись. Твій виступ закінчується. Професорка в чорному костюмі нотує: «Ли-ше-га, поет-сімдесятник, нар. у Тимениці 1949 р. Показує світ природи так, наче людина не є в центрі всього. Туга за первозданністю». Білява першокурсниця не нотує нічого. Вона бачить дерево за твоєю спиною, вона відчуває, як вібрують соки під його сивою, ледь плямистою, шкірою.

*

Пані Дара зателефонувала тиждень тому, коли я, як завжди, квапилась: важлива справа у місті, квиток на поїзд, наплічник спаковано, доведеться виходити без макіяжу, не вельми симпатично, але що ж… Пані Дара сказала, що Лишега знову в Києві. Її голос здавався таким далеким, як відлуння луни. Ось уже три роки, як Лишега для когось є всюди. І три роки, як для когось – його немає ніде. А тепер вона телефонує і каже: «Лишега в Києві». Звісно ж. Я читала про це. Виставка в рамках «Французької весни». Аккерман-Лишега. Французький художник, народжений у Мукачеві, та український скульптор, родом із Тисмениці. Діалог митців. Діалог, поміж кожною реплікою якого, – Карпати.

*

Усе просто у цьому просторі – дві кімнати, перша з картинами та інсталяцією Самуїла Аккермана, друга – зі скульптурою та кількома картинами Олега Лишеги. Аккерман не знав Лишеги особисто, але мав сильне враження від його віршів. Я надто кепсько розуміюсь на живописі, щоб оцінювати щось. Зрештою, я не прийшла оцінювати, я тут, аби бачити і ввійти в цей найдорожчий, найкращий інший час. Краєм вуха чую, як хтось говорить про вплив гуцульських орнаментів на роботи Аккермана. Симетрія. Гори. Багато повітря, повітряності. Лагідний культ кульбабок. Назва одного з низки автопортретів «Вітрила кульбаби». Тут немає жодної барви, яка би кричала про себе: «Ось я, ось!». Лише інсталяція – біле полотно з червоними смугами, що застигло в повітрі на звичайному залізному вішакові, – вирізняється, кричить. «Плащаниця», - говорить чорнява тонка жінка поруч і мені здається, що ми зараз саме там, біля Гробу Господнього. Кажу їй, що спершу подумала – вишиванка. Але ж і вишиванка це плащаниця в певному сенсі…

С.Аккерман "Стихія ран", акварель

 «Єдиноскрижально-біле» – так Аккерман назвав виставку натякаючи на єдність першопочатку, на спільність першовитоків. Біле. Для Лишеги біле – це так багато. Стіни Лаври, де він працював декоратором на кінофакультеті. Білі сувої, на яких фарбами записував вірші, тут у Києві, у вісімдесятих. Сніг «Зими в Тисмениці». І сніг, якому, як і вогневі, присвячено книжку-цикл «Снігові і вогню». А ще – «Країна снігу» Ясунарі Кавабати, в якій кожен рядок прози здавався йому поезією. Біле. Біле. Біле.

Я переходжу до іншої зали, щоб загубитись між дерев’яних торсів. Це не викопна скульптура, не виставка «палеолітичних венер», але всі ці жінки, з їхніми голівками, стегнами і грудьми, такі красиві, такі різні й такі подібні до далекого первісного мистецтва. Одні – аристократичні, мов точені з мармуру. Інші – земні, веселі, здається, ледь вигинаються, красуючись повними тілами. Тріщини на дереві перестають бути ганджем, кажуть тобі: «бач, які ми неповторні, які ми гарні». «Бачу», – киваєш заворожено. 

О.Лишега. "Жінка"

Дві дошки із зображенням долоні. «Оld hand» – напис на іншому боці однієї з них. «Old» чи все ж «ancient»? Старий чи давній? Аж такий давній, як ті білі відбитки долонь на червоному тлі вохри в Cueva de las Manos? Ця кепська схильність – інтерпретувати. Але я всього-на-всього хочу наблизитись. Зупиняюсь навпроти «Автопортрета з чашею»: «Я всього-на-всього хочу наблизитись. Розумієш? Я не буду Тебе приручати. Я хочу вийти з клітки, яку змайструвала для себе і для Тебе теж». Чоловік із картини дивиться на мене недовірливо. І я не знаю, скільки ми так стоїмо – він і я. У тиші за кілька сотень метрів від гомінкого Майдану, за десять тисячоліть від цього часу… 

О.Лишега."Автопортрет з чашею"

«Лишега ніколи нічого не датував», - каже пані Дара, - «не підписував своїх малюнків, торсів». І я трішки здогадуюсь – чому. Трішки знаю, що вічність не має дат, інший час не має дат, ані правил. У іншому часі найголовніше, що може зі мною статися, – це зустріч. Немає ні винагород, ні звань, ні стрімкого сходження вгору чи падіння в безодню. Є спокій. Є відвага бути собою. Є потреба говорити про все і всіх, кого любиш, так довго, аж поки втомишся, промовляти так ніжно й трепетно, ніби це дуже важливо…

«Лишега в Києві», - каже пані Дара і її голос близько, на відстані дотику, я відчуваю тепло, з яким ця чорнява тонка жінка вимовляє два імені – «Лишега».. «Київ»..

P.S.

Виставка триває до 13 травня.

Можна все відкласти, аби просто ввійти за тонкий параван Іншого часу.