Лишега у Києві: можливість Іншого часу

Співприсутність

Розділ 1. Поміж дійсністю і снами

***

Що ти зробив зі мною?

Спливаю ніжністю, мов свіча  воском…

Стаю рікою,  струмую в небо Чумацьким Шляхом…

Хочеш, їстиму вишні з твоїх долонь?

Хочеш, питиму молоко, щоб пропахнути домом наскрізь?

А хочеш…забуду всі слова, їх все одно

постійно бракує, щоб сказати  тобі,

що ти більший за ніжність,

що ти дивовижніший за всі світанки

і добріший за голубів, які вдячно збирають

 сніжини хліба?

***

Мій витязю, наче зорю,

в садах яблуневих, світлих,

я тихо боготвою,

усе, що було нам квітнем.

У ніжних пальцях весни

тремтять, мов зітхання, звуки.

З печаллю взявшись за руки,

повільно зринають сни.

БАЖАННЯ

Світ струмує в тобі, мов у дереві кров зелена.

Від землі і до серця натягнено струни.

Це  не чари, та прийде раптом натхнення,

мов лавина, народжена мрій відлунням.

Віршувати слова і шукати рими

ти не будеш ніколи так, як раніше.

Раптом видимим стане усе незриме.

Ти захочеш Любові більше, ніж віршів.

***

Я дарую тобі ціле небо білих церков.

Свіже сонце весни, повен ранок світлого вітру.

Знаєш, у вишині, янгол молиться про любов.

І зоря опускає крило у чорнильну пітьму.

Знаєш, ранок оцей народився з чорних ночей,

коли я не пізнала ще справжню свою природу.

І ховала обличчя під сірим сумним дощем,

тамувала вогонь, і вдавала із себе воду.

***

Розмовляти про зорі й баранців…

зорі й баранців… і відчувати як

 вітер засинає в долонях…

Тобі тепло, вітре, тобі затишно?

Бо мені –

                  затишно.

Коли небо вибухне світанком,

ти полетиш розбудивши гілля вишень.

Вони прокинуться цвітом

і я

розквітну  для тебе

вишнею…

***

Люблю тебе міцно, на смерть люблю.

У чорному крепі приходить ніч,

у  чорному крепі журби й жалю – 

запалює в склепі мільйони свіч.

А ми – біле тіло зими і сон,

і  світло розкинутих навстіж рук.

Ти вип’єш весну із моїх долонь,

я  вип’ю з твоїх дикий щем розлук!

Хай думає ніч, що вона права,

що в серпні жнива і що це – межа.

Вустами твоїми тремтять слова.

І кожним воскресла моя душа.

***

Вода текла з твоїх рук

солодка і свіжа мов вечірня зоря

в моєму горлі завмирали горлиці

і не могли злетіти

і не хотілося ні початків ні кінців

великих справ

ні доріг на захід чи схід

ні Різдва з теплими димами

і зірками у вікнах

тільки блискучої свіжої води

твоїх рук

***

Любий! Усе мине: вітер мине і втома,

ти відшукай мене в тому саду за домом.

Там, серед синіх руж, там,у блакитних травах,

стане дитям муж... Ніч з ароматом кави.

Тихі мої слова – нашого болю пристань.

Схилена голова, коси, запах любистку –

в сутність твою ввійдуть трепетно і ласкаво.

Білі плоди впадуть в ніч з ароматом кави.

***

і нехай все у нашому житті буде усміхненим

твій ніс горбинкою мої веснянки

дощі й вологий асфальт облетіле листя

журавлі що обіцяли вернутись

і небо

хай його завжди буде багато

щоб ми вдихали щоб не могли надихатись

ПІСЛЯ ПЕРЕЧИТУВАННЯ ЛИШЕГИ

Моєму серцю років, як землі.

Моїм рукам – неначе зорям – років.

І я була мала, як всі малі

звірята, що в траві згубили кроки.

І я була красива, мов сосна,

бурштин, мурашка, трави, водоспади,

вогонь, малюнок-завиток, весна.

І все було без ладу, моє Ладо.

І щось було таке тоді, жило

в тобі, в мені, у нашій недомові,

як зоряне червоно-чорне тло,

загублене в віках, невпіймане у слові.

***

люблю сад в якому мені марились сни про Тебе

тепер назустріч Тобі летять наввипередки

блакитні олені сніжини  снігурці я

у білих травах губиться

срібний звук Твого імені

Ти – повен день радості

хліб  молоко

сон вишневого саду

***

Ми будемо дітьми, такими малими й наївними,

що нашої віри вистачить, щоб спинити дощі

і зробити всі гори рівними,

забути про бруд, про перший страшний потоп…

Забути чекання моє і мовчання твоє безмежне.

Назустріч іти… Над безоднею болю – йти.

Відчинено душу. Туди ввійду обережно

й нарешті збагну, що я – то насправді Ти.

***

Мало мені ночі, мало мені дня!
Заполоччю іній вкрив мого коня.

Вибілено даллю наші рубежі.

Озеро печалі… обрій… ні душі…

День до дна – і  блиснув ніж зорі у  ніч.

Навзнак всі дороги. В  ріг труби.  Поклич.

Не  мовчи. Озвися. Не мовчи! Озвись!!!

Нащо  ночі  болю в долю  заплелись?!

Нащо стільки світла сховано у тінь?

Небо розламалось шляхом мерехтінь.

Нащо стільки тиші вкраяно у крик?

Полум’я роздмухав… димом в небі зник.

***

Тане час. Тане час. Млою  лине.

Я не знаю, де «вчора» блукає тепер.

Ти сьогодні не той, ти не ти мені, ти не

той, що був, ти минув із туманом помер.

«Завтра» прийде і ми заламаємо руки.

Докір стане рятунком, якого нема.

Тане час. Танем ми у тунелях розлуки.

Зостаються слова. І зірки. І пітьма.

***

Гіркі долоні втомлених церков.

Від міст до міст розлогі автостради.

Миршаві сни…  і час від часу зради,

мов присмак жовчі, впорскнутої в кров.

А де вікно? А де весна? А де

забута тиша, втишена в бурштин?

Хтось нашу нитку зболено пряде

у серці ночі, в присмерку ялин.

***

Ті печери високі, і гострим корінням – камінь.

То не наша земля, їй давно перетліли крона.

Лунко котиться місяць і смутком любисток ранить –

сині стебла любистку з глибокої чаші дзвону.

                                            

То не наша земля. То не наші віщі надії.

За горами є гори, гіркіші за чорний сон.

Хтось нас викрав у нас і тепер  у  хатах злодіїв

два праобрази сонця пильнують блідий вогонь.

***

від зневіри серце може дати тріщину

воно бачило спустошені  ліси

птахів що летіли на захід

перші пластівці снігу на хрестах вікон

і билося                         

для когось

 шалено билося

наче хотіло перебороти

зиму

***

Твердне твердь і води тверднуть теж.

Наші погляди, мабуть,  обернуться в кригу.

Ти від мене так довго, так вічно ідеш,

ти так ніжно пророчиш мороз  і відлигу…

Але твердь – 

                                          невблаганно важка –

                                                                             незворушна.

Але я – через тебе – сама не своя – двоєдушна.

Не загоїти рану навіки розкраяних вуст.

Не загоїти ночі, безсонням розчинені в крові.

Я  не камінь. Я спрагло жадала любові…

Та повітря між мною й тобою

                                                      – стіною –

                                                                        мов руст.

***

Що кому до нас? Занесуть  сніги…

Та не в тому суть – сутінь молода.

Чорні письмена першої жаги,

дикі мов меди, справжні як вода,

встануть, проростуть тишею прозрінь,

між ста сон оман, часу вітровінь!

Віджурить журба, відболять сніги  

чорним – письмена першої жаги.


Частина 2. Сниво

*** 
Місяць уповні. Високі трави.

Запах сосни в безгомінні лісу.

Я не прийду. Маю дім і справи.

Не викликай мене в сяйво, місяцю.

Не викликай мене! Кропива

світлі стежки укриває тілом.

Мертвому – мертва, а я – жива,

тільки чомусь, наче місяць, біла.

***

Він годує змій молоком, має бороду із туману.

Селяни вважають його добряком, а я не дамся в оману.

Я знаю – це він напоїв мене гарячим, пекучим трунком.

Тепер все земне таке чудне, що й у тиші мені лунко.

Я чиста була, мов північна вода, й поважна – немов гусиня.

А стала ураз, як вино, молода, п’янкіша за всі вина.

Збігає мій сон, як роса з долонь – немає від нього й сліду.

Це він  розбудив у мені вогонь! Для жарту убравшись дідом.

ТИТАРІВНА

Балада

Опівночі оксамити топтали пекучі півні,

співали, гойдали темінь, клювали сире зерно.

І витязь ясний приходив у теплий сон титарівни,

і перснями гладив перса, у жилах ставав вином.

В пустелі її постелі –

стострунні віолончелі.

Солодкі пагони хмелю

пробили зелену стелю.

У пальцях, що пахли вітром, вона вибухала світлом,

тремтіла,  жадані крила знаходила в леті тіл.

На сході червона м’ята бриніла пахучим віттям…

Знекровлену  титарівну поклали на білий стіл.

ТРИПТИХ

1. Прощання

Білопінні мої рукава

чорні крила твого плаща

омивають, бо вже небавом

наближається час прощань:

ковили, ковили і степу,

полину, полину і снів.

Твої кроки такі далекі,

як торішній розталий сніг.

Порожніють вежі, і коні

розбивають музику брами.

І вклякають сумні ікони

над листóпадом свіч, над нами.

2. Облава

Перші води печалі торкнула рука.

Чорні круки розкрали золото ранку.

Ніжність пролісків тиші уже не така:

королева згадала – вона полонянка.

                                                             

Діаманти й сапфіри цілують траву,

наші зорі і мрії потонуть у травах.

Мій коханий! Я є… Але я не живу.

Жовті жовтня дощі. Цілий місяць облава…

3. Зустріч

Очі дикої косулі наполохані й вологі,

Згірклий мед вогню рудого у короні із роси.

За плечима сонце й місяць – пишнотіле, круторогий.

На чолі зоря печалі – золота печать краси.

І любисток. Що любисток?

Дух любистку лине, плине,

наче літепло барвисте,

наче пір’я тополине.

Іневіють на деревах наші сльози-недоріки.

Ми зійшлися, королево. На краю зими. Навіки.

***

Місячний камінь пульсує в озерах притихлих.

Тане вода над озерами тими – туман.

Ми небагато просили, а все-таки встигли

слів наточити гарячих у сонячний дзбан.

Думали впитись, але залишились тверезими

серед  густої печалі  зріділих узлісь.

Перші метелики ночі мигтять між березами,

чорні цілунки  впікаючи в шкіру беріз.

СНИВО

Чорноока віхола уночі

в дім просилась.

Та пороги, всі в золотій парчі,

не пустили.

Віщували сни золоту війну.

Свічі – списи.

На печі в сутані м’якій заснув

літописець.

***

Від нього звабливо віяло далекими, незнайомими землями.

В. Дрозд

Ти прийдеш із вогню, води, степів і вітру.

Притаєні дари у човнику  долонь,

не золоті парчі, не  ладан і не мирту –

нестимеш  тихий дім на березі безсонь…

Усі мої слова – лише гарячі тіні

озер, садів, видінь, дзвінкіших за кришталь.

Ти прийдеш із травневого кипіння

блакитних крон, яким наснилась даль.

***

У високих горах є для нас дещиця свободи.

Світлі зерна весни проступають крізь сутінь ночі.

Я люблю тебе. Просто. Так спраглі шукають воду.

Так  із рани долонь хтось для когось води наточить.

Перекинеться чаша оплямивши блаватаси.

На краєчку дощів загусає ковток ефіру.

У високих горах ми залишимось поза часом,

поза міркою днів, поза мірою мір і міри.

***

Вирвами вирлоокими рвався між нами час.

Відданий срібний соколе, що це за тінь між нас?

Світле ім’я промовила, місяць з цебра пила.

Вранці зоря знекровлена впала в полин з чола.

Бурями срібногрудими сіявся фіолет,

будемо чи не будемо вкраяні в спільний лет?

Вирвемось чи зостанемось раною у часах?

Я, що не стала янголом. Ти – неможливий птах.

***

Зникни назавше, а хочеш – вернися знов.

Виломи криги гострі, мов крила ночі.

Знаючи дух пророцтва і смисли мов,

дивне мовчання між нами збагнути хочу.

Що в нашій тиші для мене лежить на дні?

Квітка надії, розлука, іскриста мука?

Cвітлі мої хвилини, години й дні

слухають чорну пустку, в якій – ні звуку.

***

На денці долі відстоює щастя ніч,

шепоче стиха свої  замовляння й зашепти.

В свічадо місяця очі твої, сиріч,

так гостро входять, як в пальці і серце – зашпори.

Розпадесь навпіл розкраяних яблук світ.

На скатерть неба злетять голубі лілеї.

І Єва стане Адамовим сном – Ліліт,

завороженим, скорбним поглядом

                                  він проситиме щастя в неї.

Частина 3. Мініатюри

***

                                                                  Маленькій бо

Господи, час молитись. Скоро світанок у світі.

Дай мені розчинитись в небі, неначе в літі…

Дай мені в кожній краплі Твій океан пізнати.

Бути просто малою, щоб Великою стати.

***

Лісам… Димам… Морелям… Сінокосам…

Мої слова,  пригадані під осінь.

Усі небесні птахи і сади…

І крихта глоду. Й тиха тінь води.

***

                                                                    В. Д.

ця осінь була багатою на листя  листи і світло

я полюбила слова «дякую» «люблю»

і глибокі ночі в білих долонях музики

***

                          

Остання краплина дня

на віях ледь блакитніє…

Підкову місяць підняв

коня вогняної мрії.

Парує легка ріка,

і Шлях Чумацький парує

від втоми і молока –

в степи, де полин ночує.

***

я не знаю хто була та жінка на березі Бугу

і чому вона так жадібно дивилась на нас

наче зроду не бачила

просто щасливих…

***

Світла минула  мрія… ранок згорів дотла.

Мабуть, ти зрозумієш краще, ким я була.

Хор хороводів древніх втоптано в бур’яни.

Мабуть, я  теж минаю, легко, неначе сни.

Картини Клода Моне