Лишега у Києві: можливість Іншого часу

ШЕРИТИ

Було 8 березня 2018 року. Я поверталася додому після зустрічі з подругою та її чоловіком у кав’ярні неподалік від Контрактової. Обабіч дороги здіймалися високі брудні кучугури снігу, місто потопало в тумані, ліхтарі, вікна чужих квартир і фари автівок і вантажівок сяяли м’яко, загадково. Усе здавалося сном. Чоловіки купчились біля яток із крихкими тюльпанами і ніжною мімозою, яку я спершу через свої дитячі сільські враження замало не сплутала з пижмою. Жінки несли в руках пакунки з солодощами, кремами і парфумами. Я йшла тротуаром, навмисно пропустивши одинадцятий трамвай і 444 маршрутку, хай їдуть. Хай сьогодні їдуть без мене.

Ні, мене не бентежило те, що я не маю при собі пакуночка із «Золотим ключиком» чи «Наполеоном», а ні, тим паче, відсутність у цих руках мімози чи інших квітів. Так мало бути. Мої руки мали бути порожніми, а отож – вільними. Мене бентежило інше – те, що я – баришня із філологічною освітою та захищеною дисертацією – досі не вміла говорити про речі, які вважала важливими, настільки важливими, що була готова заради них відмовитися від низки матеріальних вигод, які мають навіть пересічні працівники банків, чи такої популярної і перспективної нині IT сфери.

Як чимало моїх ровесниць, поеток, які писали здебільшого в шухляду, філологів, про дослідження яких знали, напевно, лишень у вузьких колах втаємничених, я відчувала, що світу байдуже – до мене, моїх захоплень і пристрастей, мрій і поривань. Справді, було б дивно спробувати розповісти комусь із утомлених міщан у метро про «авторський міф» Олега Лишеги або про філософію діалогу Мартіна Бубера. На курсах, де я викладала англійську, щоб хоч так-сяк збалансувати своє хистке фінансове становище і не висіти четвертий місяць поспіль на шиї у доброзичливих родичів, мені було складно говорити про свої справжні захоплення. І не раз було так, що ті вечірні години викладання здавалися мені театром одного актора – я грала виставу і грала когось, ким зовсім не була. З іншого боку – якби я почала розповідати нашим корпоративним клієнтам чи своїм колегам з доволі відомої в Києві школи, що пишу про поезію, що я сама себе (принаймні, останні кілька років) називаю «поеткою», що література, без перебільшення, стала моїм життям… хіба я б не викликала у них подиву, а може, і сміху?

Світ жив іншим – барвистим квапливим життям. Воно проносилося повз яскраві вітрини, підсвічене неоновою синявою, миготіло екранами, пахтіло парфумами з бутіків і дешевою кавою з автоматів, шаурмою, тюльпанами, затхлою немитістю безхатьків. Це життя запитувало: «Агов, ти, отам, годі швеньдяти туди-сюди, що ти можеш мені запропонувати? Усе чесно. Це ринок». Мої подруги, як і я, нітились від такого запитання, розуміючи, що «захват», «свіжі вірші», «великі мрії» і «чисте серце» не стали б окрасою жодного успішного CV. Ми пропонували життю гру, прикидалися кимось, хто здавався зручним і пристосованим. Хтось маскувався під гувернантку для німецької сім’ї Au Pair, хтось вирушав вивчати гендерні студії до похмурої Британії чи де-інде, хтось влаштовувався у видавництво коректором, редактором, копірайтером, хтось ішов на вечірні курси, хтось «успішно» поєднував навчання і працю в книгарнях, Маку чи дещо дорожчій і вишуканішій «Каффі», неподалік від Могилянки.

Звісно ж, ми вели подвійну гру і продовжували працювати над тим, що вважали для себе важливим: моя подруга у Німеччині наполегливо вивчала мови, кожної миті вільної від доглядання двійняток, подруга, що студіювала гендер час від часу втікала з академічного середовища у ласкаві зелені поля чи на узбережжя, увінчане, мов короною, зіркою далекого маяка, щоб просто писати роман, я працювала над дисертацією про поета, якого глибоко поважала, а ще писала вірші до Майстра, в якого була палко закохана. Це було нашим істинним життям, яке мало інший ритм та інші закони, в якому кожна з нас почувалася королевою, відважною дослідницею, прадавньою амазонкою, жінкою, здатною подолати всі перешкоди заради любові до гуманітаристики, а може, просто – заради любові.

Однак про це істинне життя ми вперто мовчали «на людях», ніби воно мало існувати лише для кола обраних. Іноді стомлені й майже розбиті (після «заохочувальних» премій, які не заохочували, після нудних лекцій, які нічого не навчали й академізму, який радше травмував нашу свідомість, ніж насправді школив мислення) ми казали: «все, баста». А наступного дня знову бралися за те ж саме: «привіт, Іринко, почитай, будь ласка цей вірш», «Катю, це моє есе про поезію, глянеш?», «я вже ходжу на курси німецької рівня B1 вечорами», «тримайся», «пиши», «па», «а ти читала його нову книгу?», «обов’язково знайди «Шлях митця» Кемерон», «у ВСЛ новинка».

А сьогодні чоловік моєї подруги запитав, просто взяв і запитав, як буває питає дитина, ставлячи своєю фразою у глухий кут цілу родину: «Якщо це все так важливо, чого ви цього не шерите?» Справді – чого? Може, того, що всі ми маємо маленького черв’ячка в грудях, який тихо, але постійно повторює: «Якби це було важливо, за це платили би, як належить». Але, яка різниця, скільки за це платять??? Скільки коштує один сонет Шекспіра? Скільки коштує «Зів’яле листя» Франка? Скільки світ заплатив би за  Шевченкового «Кобзаря»? Скільки нині коштують наші найліпші вірші, які ми пишемо з тремом і захватом, перечитуємо вранці сприкрені, редагуємо знову й знов? Ніскільки. І водночас є оця жменька гуманітаріїв, які з покоління в покоління не припиняють схилятися перед ними, тремтіти над ними, як над ложем хворого і називати їх «безсмертними», ніби це не тексти взагалі, а боги.

То чому я пишу все це? Що хочу сказати? Всього-на-всього дві речі: це важливо. Це так само важливо, як наша фізична здатність відчувати. Хто сказав, що якість життя – це лише те, чим ми володіємо (хоча я зовсім не збираюся тут переконувати вас, що матеріальне менш важливе, ніж ідеальне, бо вже давно затямила цінність обох)? Якість життя у здатності відчувати красу, неповторність, а іноді таки біль і жах кожної миті повно. Поезія була для багатьох із нас згустком почуттів, споминів, жменею сонячних променів, іноді – п’янким вином чи ковтком води у виморливу спеку. Раптовим осяянням під час довгої подорожі у метро. Чимось куди більшим за перелік асонансів та алітерацій, метафор та епітетів, який ми – старанні студентки філологічних факультетів – нотували у зошити, готуючись до практичних. У цьому надто цивілізованому світі, де все давно стало приборканим, «свійським» і трохи безликим, поезія залишалася прихистком якоїсь доброї дикості. Наприклад, несувенірної Гуцульщини, в Герасим’юка. Або любові, більшої за смерть (у Кіяновської). Або Раю (в Матіяш). Або первозданності (Лишега, запам’ятайте це ім’я, про нього ще багато-багато тут говоритиму).

Чи мали би всі люди на землі вивчати поезію? Чи вона врятувала би світ від війн і кровопролиття, і жорстокості? Поезія – не Бог, вона не може змінити Промисел чи відмінити Апокаліпсис. Але що таке – Поезія? У давніх поетиках начебто писали, що вона розповідає про те, що могло би бути. Іноді я думаю, що поезія – називає наші рани, промовляє про все, за чим найбільше тужимо. Люди тужать за тим, що люблять, за тим, що колись любили. Може, поезія – це всього-на-всього прихисток любові. Один із прихистків, бо їх є багато і маю на увазі не лише мистецтво чи гуманітаристику.

Я не вірю в досконалість людського розуму, винайдені нами машини переплюнули нас – вони бо не помиляються. Я вірю в любов, яка здатна простити помилки. І вірю в те, що власне людиною кожного з нас робить усе ж радше здатність відчувати і діяти відповідно до власних почуттів і переконань, а не вміння аналізувати й розмірковувати, бути успішними, володіти речами, а іноді, може, навіть іншими людьми. Я хочу ділитися тим, що люблю. І це робить мене вразливою, навіть наражає на небезпеку – адже мені доведеться відмовитися від подвійної гри, вийти з тіні, говорити про своїх улюблених з людьми часто незнайомими мені, з людьми, обличчя яких будуть виринати з натовпу в метро чи в лекційній залі. Може, їх буде зовсім-зовсім трохи. Може, я не відразу знайду мову, аби говорити з ними просто про складне. Але якщо це важливо, чому ми цього не шеримо, подруги мої, мої друзі?