Катерина Девдера. Блог.

Співприсутність Розділ 1. Поміж дійсністю і снами *** Що ти зробив зі мною? Спливаю ніжністю, мов свіча   воском… Стаю рікою,   струмую в небо Чумацьким Шляхом… Хочеш, їстиму вишні з твоїх долонь ? Хочеш, питиму молоко, щоб пропахнути домом наскріз ь? А хочеш…забуду всі слова, їх все одно постійно бракує, щоб сказати   тобі, що ти більший за ніжність, що ти дивовижніший за всі світанки і добріший за голубів, які вдячно збирають   сніжини хліба? *** Мій витязю, наче зорю, в садах яблуневих, світлих, я тихо боготвою, усе, що було нам квітнем. У ніжних пальцях весни тремтять, мов зітхання, звуки. З печаллю взявшись за руки, повільно зринають сни. БАЖАННЯ Світ струмує в тобі, мов у дереві кров зелена. Від землі і до серця натягнено струни. Це   не чари, та прийде раптом натхнення, мов лавина, народжена мрій відлунням. Віршувати слова і шукати рими ти не будеш ніколи так, як раніше...

ЗЛИВА Я хотіла цієї зливи давно. Мені здається, я чекала її роками, як буває виглядають когось із близьких, які помандрували в далекі краї. І коли вона сталася – густа, прохолодна й невпинна – я спершу затрималась у натовпі під скляним дашком виходу із метро. Звісно, це необачно бігти до зупинки асфальтованою доріжкою, яка раптом обернулась у потік живої води. Час від часу спалахують блискавиці. Від деяких небо тріскає, а потім гуде, як велетенський дзвін. Звісно, це необачно, але… Я чекала цієї зливи надто довго, щоби тепер обережно перечікувати її.   Вода була всюди. Скільки я бігла? Хвилину? Дві? Відчинені двері маршрутки і кілька відчайдушних дівчат із вологим волоссям і мокрим одягом, що прилипає до грудей і стегон. Декілька хвилин подорожі в теплому авто. Вікна маршрутки золотисті, з руслами крапель. Стеля протікає в кількох місцях і тонкі цівки води збігають на руки і плечі тим, хто волів би вийти з усієї цієї пригоди сухеньким. Я думаю, в зливі є щось прада...

ШЕРИТИ Було 8 березня 2018 року. Я поверталася додому після зустрічі з подругою та її чоловіком у кав’ярні неподалік від Контрактової. Обабіч дороги здіймалися високі брудні кучугури снігу, місто потопало в тумані, ліхтарі, вікна чужих квартир і фари автівок і вантажівок сяяли м’яко, загадково. Усе здавалося сном. Чоловіки купчились біля яток із крихкими тюльпанами і ніжною мімозою, яку я спершу через свої дитячі сільські враження замало не сплутала з пижмою. Жінки несли в руках пакунки з солодощами, кремами і парфумами. Я йшла тротуаром, навмисно пропустивши одинадцятий трамвай і 444 маршрутку, хай їдуть. Хай сьогодні їдуть без мене. Ні, мене не бентежило те, що я не маю при собі пакуночка із «Золотим ключиком» чи «Наполеоном», а ні, тим паче, відсутність у цих руках мімози чи інших квітів. Так мало бути. Мої руки мали бути порожніми, а отож – вільними. Мене бентежило інше – те, що я – баришня із філологічною освітою та захищеною дисертацією – досі не вміла говорити про...