Катерина Девдера. Блог.

ШЕРИТИ Було 8 березня 2018 року. Я поверталася додому після зустрічі з подругою та її чоловіком у кав’ярні неподалік від Контрактової. Обабіч дороги здіймалися високі брудні кучугури снігу, місто потопало в тумані, ліхтарі, вікна чужих квартир і фари автівок і вантажівок сяяли м’яко, загадково. Усе здавалося сном. Чоловіки купчились біля яток із крихкими тюльпанами і ніжною мімозою, яку я спершу через свої дитячі сільські враження замало не сплутала з пижмою. Жінки несли в руках пакунки з солодощами, кремами і парфумами. Я йшла тротуаром, навмисно пропустивши одинадцятий трамвай і 444 маршрутку, хай їдуть. Хай сьогодні їдуть без мене. Ні, мене не бентежило те, що я не маю при собі пакуночка із «Золотим ключиком» чи «Наполеоном», а ні, тим паче, відсутність у цих руках мімози чи інших квітів. Так мало бути. Мої руки мали бути порожніми, а отож – вільними. Мене бентежило інше – те, що я – баришня із філологічною освітою та захищеною дисертацією – досі не вміла говорити про...

Я заздрю Прохаськові. Здається, саме у нього була фраза про те, що не існує ніяких проблем із часом: часу є, скільки є, ніколи не замало, завжди вдосталь. Цієї весни мій час нагадує пісок, що сухо просипається між кволих пальців. Звісно ж, я знала колись інший час. Він був насінням, яке падало в землю біля моїх босих ніг і виростало лісом або садом.  Я йшла поміж слив і яблунь, обривала плоди, бачила як жовкне й облітає листя, падає сніг, залягає глибока тиша – аж чути, як на іншому краю саду хтось вовтузиться біля кори молодої яблуні, залишаючи свіжі сліди на снігу.  Заєць! А тоді знову весна. Я дивлюсь на бруньки і дивуюсь тому, як бентежно вони нагадують делікатні пипки.  Так, я знала інший час. Такий час обступає мене кожного разу, мов ліс, мов тонкі прозорі стінки травневого дощу, коли пишу листи до Майстра або історію однієї жінки, яка живе у домі, переповненому рослинами, сама схожа на одну з чудернацьких рослин. Я знала такий час, коли розмовлял...

Я повертаюсь додому пізно. Повертаюсь із чужої Келії і думаю, чого мені було так добре там? Може, річ у тім, що її господар – Поет? Поети знають якусь таємницю, уміють перетворювати невідомий простір так, що в ньому раптово проступають знайомі риси наших власних безціних досвідів. Наших давніх домівок, де ми мешкали з кимось любим, чи де, можливо, лише мріяли мешкати. Київські читання Костянтина Москальця, культового поета-вісімдесятника, відбулись як розмова навколо збірки вибраного, яка побачила світ минулого року у «ВСЛ». «Поезія Келії» складається із чотирьох частин (дібрані вірші із трьох збірок та «поезія поза збірками»). Художнє оформлення книжки – картини молодого митця Івана Драгана – імпресіоністичні, символічні, загадкові. Вони не просто пасують, є якесь тихе перетікання картин і віршів. Можливо, митці говорять про одне і те ж різними мовами. Початок. Може, це неважливо, але – кілька слів про декорації. Про низький столик і скляну вазу із соковитими міцними с...